Сходження «Азова»

Війна на сході країни, внутрішньополітичні конфлікти і економічна криза – ідеальні умови для переможного шляху в політику українських правих радикалів.

Як не дивно, у українських ультраправих і російських пропагандистів одна мрія – захоплення влади в Україні праворадикальної «справжньою хунтою».Праві рвуться до влади, і Росії такі зміни в українській політиці потрібні для загострення конфлікту і перемоги у війні.

Якщо зміна режиму гряде, то одним із ймовірних кандидатів на роль «справжньої хунти» стане полк Національної гвардії особливого призначення «Азов».Ряд агресивних акцій «Азова» протягом останнього місяця привернув увагу не тільки лівих активістів, з якими у них давня ворожнеча, а й широкої громадськості.Сьогоднішня діяльність «Азова» є не тільки свідченням активізації ультраправих, але і частиною кулуарних процесів української політики.Адже своєю значимістю полк зобов’язаний міністру внутрішніх справ України Арсену Авакову.

Найгучнішою інцидентом стало протистояння в Києві 19 січня, коли «азовців» зірвали акцію, присвячену пам’яті Станіслава Маркелова і Анастасії Бабурової.Причому допомагали їм у цьому російські неонацисти, що воюють на Донбасі проти Росії.

Воєнізовані структури, які отримали легальний статус, можна вважати особливим явищем російсько-української війни.Їх узагальнено називають «добровольчі батальйони», і вони повністю укомплектовані добровольцями.

Ці батальйони часто створювалися на основі вже існуючих структур, що мали присутність в медіа і базу послідовників в соцмережах.Це дозволяло їм виступати як умовно самостійним політичним суб’єктам.Окремі батальйони, «Азов» в їх числі, зуміли капіталізувати свою участь в бойових діях, отримуючи освітлення і популярність, як у регулярних військ.

У нинішній ситуації правим є що виграти.Економічна криза, кон’юнктура міжнародної політики і війна як головне виправдання – все це дозволяє уряду проводити реформи по демонтажу залишків соціальної держави.Серед населення зростає втома від війни і невдоволення економічною ситуацією.

Тому праві все більше виступають на полі соціального протесту, тим більше що близькість з Європою ніколи не була серед їх пріоритетів: страшилки про «евросодоме» – це одна з характерних рис, які ріднять українських ультраправих з «русскім міром».Але «Азов» ніколи відкрито не виступав проти уряду і нав’язуваної їм політики жорсткої економії.

Справа в тому, що хоч базою батальйону спочатку вважався Маріуполь, розташований на березі Азовського моря (звідси і назва), основа їх активу відбувається з Харкова.І тісний зв’язок з Аваковим, колишнім губернатором Харківської області, є гарантією їхньої лояльності до влади.

У роки губернаторства Авакова (2005-2010) організація «Патріот України» плідно співпрацювала з харківською владою і міліцією в питаннях контролю за «нелегальними мігрантами» в студентських гуртожитках, а також ліквідовуючи торгові кіоски, які заважали матеріальним інтересам керівництва області.

Отримавши міністерський пост в лютому 2014 року, Аваков став протегувати «Патріоту України», «Азову» і особисто Білецькому.Завдяки йому Білецький був визнаний «політичним в’язнем», вийшов з в’язниці і навіть отримав звання в структурі аваковський міністерства.Соратник Білецького Вадим Троян очолив МВС в столичній області.«Азов» – єдина націоналістична структура, членів якої не «пресує» поліція і СБУ.Це дозволило батальйону нарощувати свою чисельність і отримати статус полку через півроку після заснування.Звідси їх стримана позиція щодо будь-яких антиурядових або просто невигідних владі виступів.

Отримавши унікальні тепличні умови, «Азов» нарощував чисельність не тільки за рахунок українців.В українських соцмережах була популярна історія ультраправого шведа Мікаеля Скілта, який приїхав воювати в Україні.Серед іноземців «Азова» присутній також порівняно велика кількість росіян – і 19 січня вони виявилися в центрі уваги.

День пам’яті Маркелова і Бабурової став головним антифашистським заходом в Росії і Україні.Для того щоб вшанувати пам’ять правозахисника, який захищав в судах інтереси цивільних жертв російських військових у Чечні, і анархістки родом із Севастополя, а також нагадати про небезпеку фашизму, акції щорічно влаштовуються оргкомітетом, що складається з правозахисників, ліберальних і лівих активістів.

У Росії ці акції зазвичай не обходяться без провокацій і нападів;в Україні ж досі вдавалося уникати насильницьких сутичок з ультраправими на 19 січня.У 2013 році, до Майдану, вперше в Києві подібний захід було проведено не в центрі міста, більш відповідному для залучення телекамер і дозвільних туристів, а в спальному районі.(Акція проходила біля виходу з жвавій станції метро, ​​де в 2008 році неонацисти вбили громадянина Сьєрра-Леоне Віктора татора.) У 2014 і 2015 роках акцію проводили на Михайлівській площі, недалеко від Майдану;до явного незадоволення деяких перехожих, активісти публічно зачитували останню статтю Маркелова під назвою «Патріотизм як діагноз».

Цього року оргкомітет розділився на дві частини: анархісти вирішили проводити акцію окремо, побоюючись, що активісти іншої ініціативи використовують захід для розкрутки власного проекту політичної партії.«Партійна» акція повинна була відбутися перед кінотеатром «Жовтень», спаленим неонацистами восени 2014 року під час кінофестивалю з ЛГБТ-тематикою – з тих пір місце знайшло символічне «антифашистський» значення.

Однак учасників акції зустріла група ультраправих на чолі з Романом «Зухель» Желєзнова – главою «Русского корпусу» полку «Азов», раніше ідеологом об’єднання «Wotan Jugend», яке проголошувало своїм єдиним лідером Адольфа Гітлера.

Російський неонацист Железнов, який займався на батьківщині організацією нападів на антифашистів і «неросійських», відбув тюремне ув’язнення за крадіжку мармурової яловичини в супермаркеті, а в 2014 році емігрував в Україну, воювати на Донбасі в складі «Азова».Учасників акції він звинуватив в тому, що вони «люблять чурок» і виступають проти росіян.Його український колега підтвердив, що вбивці Маркелова і Бабурової вчинили правильно, адже ворогів потрібно вбивати, якщо вони виступають проти інтересів нації.

У присутності тележурналістів конфлікт не переріс в бійку, в якій у лівих не було б жодних шансів.Але акція була зірвана, і поруч з місцем проведення акції, де камер не було, ультраправі побили лівого активіста.У свою чергу, анархістський оргкомітет, виявивши велике скупчення неонацистів біля місця своєї запланованої акції, прийняв рішення скасувати захід, щоб не ризикувати здоров’ям і життям товаришів.

Історія мала продовження: на прес-конференцію, скликаної представниками «партійного» оргкомітету, прийшло кілька десятків ультраправих – донести до ЗМІ власну версію подій.Відбулася ожесточнная перепалка, хоча і на цей раз вдалося уникнути фізичного насильства.

Ця історія викликала жваву дискусію в соціальних мережах, і командир «Азова» Андрій Білецький був змушений прокоментувати подію в ефірі телеканалу «Громадське ТБ».Помітно нервуючи, Білецький заявив, що «Азову» взагалі немає справи до внутрішніх російських конфліктів (хоча в такому разі незрозуміло, чому ультраправих зацікавила акція 19 січня), звинувачуючи організаторів акції у співпраці з проросійськими сепаратистами і попередив, що не зможе стримувати справедливого гніву своїх товаришів.

Якщо сприймати те, що сталося тільки в контексті вуличного протистояння лівих і правих, то мотивація «Азова» гранично ясна.Для перших акція пам’яті Маркелова і Бабурової має величезне символічне значення, порівнянне хіба що з першотравневих маршем.Немов буквально сприймаючи гасло анархістів «пам’ятати значить боротися», неонацисти відбирають у своїх ідеологічних супротивників право на пам’ять про убитих – пригнічуючи таким чином їх волю до боротьби.

Але наскільки важлива поліцейському полку «Азов» одна лише символічна перемога над лівими?Тим більше з ризиком для іміджу в очах ліберальної преси та громадськості?Адже вагові категорії учасників протистояння несумірні, особливо зараз, на піку істеричної декомунізації і зростання мілітаристських настроїв.Можливо, справжні мотиви ультраправих, які перевершують своїх опонентів за всіма параметрами протистояння – людям, ресурсів і зв’язків – треба шукати в іншому місці.

націоналістичний інтернаціонал

Російські медіа, що не дивно, проігнорували і саму акцію пам’яті в Києві, і демарш «Азова».«Азов» – чи не найзручніше «пугало» для тих медіа, що ведуть міжнародну пропагандистську кампанію по виправданню російської інтервенції в Україну.Можна згадати недавню поправку 492 до закону 2685, прийняту Конгресом США, яка забороняє фінансову допомогу «Азову» з американського бюджету.Брехня про скасування цієї поправки розтиражували інтернет-медіа з подачі Russia Today.Але на протистояння в Києві 19 січня флагман кремлівської пропаганди не звернув уваги.

Ще цікавішою виглядає реакція командира неонацистського військового підрозділу «Русич», воюючого на стороні сепаратистів.Росіянин Олексій Мільчаков, до війни захоплювався садистськими вбивствами собак, висловив повне схвалення діям свого «колеги» по той бік фронту і закликав чинити розправу над антифашистами.«Азов» багато ріднить з проросійськими військовими угрупуваннями.Серед іншого – наявність російських неонацистів, які обрали різні боки в українському конфлікті, але згодних між собою в головних світоглядних питаннях.

Такий «інтернаціоналізм» характерний, звичайно, не тільки для власників російського паспорта.Серед «корінних» українських ультраправих теж популярний теза про братовбивчу війну, розв’язану євреями з метою посварити і поневолити слов’ян.

Такі погляди, наприклад, сповідувала Віта Заверуха – неонацистського, що служила в батальйоні «Айдар» та знаходиться зараз під вартою за звинуваченням у пограбуванні заправки і вбивстві двох міліціонерів.Вона одна з багатьох «патріотів, переслідуваних єврейським режимом Порошенко», з приводу яких сумують ультраправі.

До недавнього часу «Азов», чиє керівництво має найбільш одіозне політичне минуле з усіх добровольчих військових формувань, ретельно стежив за «пристойністю» свого іміджу

Для звичайних громадян України, які не вникають в дивовижний світ пострадянських неонацистів (але за інерцією співчуваючих проукраїнським військовим формуванням), новина про розгоні мітингу російськими націоналістами під прапорами «Азова» виявилася занадто несподіваною.Спочатку багато хто сприйняв її як пропагандистський фейк.Однак незабаром за цією історією пішли нові, не менш дивні для патріотичної публіки, яка звикла симпатизувати «Азову» і відкидати всі звинувачення на його адресу.

Повернення до коріння

25 січня на сайті «Азова» з’явився звіт про «рейді по виявленню нелегальних мігрантів» в Білій Церкві.Спільно з поліцією (яку в Київській області очолює колишній заступник командира «Азова» Вадим Троян) «активісти» вторгалися в квартири, де живуть чорношкірі люди, перевіряли їхні документи, знімаючи це на відео.

А ще кілька днів по тому «Азов» розмістив на своєму сайті матеріал, спрямований проти «ісламської експансії» у Львові.Автор статті був обурений тим, що кримські татари, які втекли з Криму після анексії, переселилися до Львова і займаються там «пропагандою своїх релігійних вірувань».На його думку, прохання про відкриття мечеті у Львові – це неприпустиме «випробування терпимості співгромадян».

Після російської анексії Криму українська патріотично-ліберальна громадськість, і до того симпатизувала кримським татарам, стала підкреслено шанобливо ставитися до їхньої культури та історії.Націоналісти за замовчуванням теж вважаються союзниками корінного населення Криму.Енергетичну блокаду Криму організував кримськотатарський Меджліс спільно з українськими правими, в т. Ч. «Азовом».

У цьому контексті заява, цілком типове для ультраправої середовища, здалося неправдоподібним, і журналісти стали уточнювати його істинність.Прес-секретар «Азова» підтвердила: «Ми виступаємо за те, щоб Крим був українським, а не татарським».Ця ситуація викликала настільки велику хвилю обурення (на відміну від расового профайлінга «нелегальних іммігрантів» під час рейдів в Київській області), що стаття була знята з офіційного сайту «Азова».

До недавнього часу «Азов», чиє керівництво має найбільш одіозне політичне минуле з усіх добровольчих військових формувань, створених після Майдану, ретельно стежив за «пристойністю» свого іміджу.Керівництво активно використовувало символіку і риторику, має однозначне тлумачення в ультраправої субкультурі, але нічого не говорить широким масам (наприклад, «чорне сонце» і «Вольфсангель», але не свастика).

Навіть атаки на першотравневий марш і ЛГБТ-прайд проходили без участі «азовців», які стримано заявляли, що у них, мовляв, є важливіші справи на фронті.Чому ж зараз вони вирішили згадати про свою справжню політичної ідентичності?

Старі тексти «білого вождя» Білецького, в яких він закликав до «хрестового походу проти семітського недочеловечества», зараз вичищені з інтернету.«Азов» дипломатично відмовчувався під час фактичної спроби путчу, організованого «Правим сектором» влітку 2015 року, коли всі інші ультраправі групи були мобілізовані на протест.

Керівництво полку також дистанціювався від кампаній солідарності з численними «політв’язнями патріотами».Нарешті, навіть атаки на першотравневий марш і ЛГБТ-прайд проходили без участі «азовців».(Вони стримано заявляли, що у них, мовляв, є важливіші справи на фронті.) Чому ж зараз вони вирішили згадати про свою справжню політичної ідентичності?

Боротьба за гегемонію

Однією з причин може служити стабілізація обстановки на фронті, що дозволяє приділити увагу боротьбі з «внутрішніми ворогами».Але набагато важливіше друга причина – довгострокова політична стратегія керівництва «Азова».Всі згадані вище інциденти мають формальне відношення не до полку Національної гвардії «Азов», а до структури під назвою «Громадянський корпус Азов».Це протопартій, яка, очевидно, має стати політичним крилом руху.

Восени 2014 «Азов» зумів провести в парламент (увірвавшись зі зброєю на територію виборчої комісії в ніч виборів і примусивши членів комісії до «чесному підрахунку голосів») тільки свого лідера, Білецького.

Тепер же, схоже, керівництво «Азова» вирішило розширити своє представництво у Верховній Раді.Раніше свої сили в парламентській політиці пробував «Правий сектор», але, отримавши мізерний відсоток на виборах, безуспішно спробував організувати збройний переворот.

Вибори або путч – для досягнення будь-якої з цих цілей необхідно домогтися лояльності більшості ультраправої публіки, яка зараз розколота на два табори.У першому – «Азов» і симпатизують йому угруповання, тісно пов’язані з міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим.Другий блок – це «Правий сектор» і більш дрібні групи.Обидва табори, конкуруючи за гегемонію в українському ультраправому русі, заявляють про себе як про справжніх націоналістів, вірних ідеалам, а опонентів звинувачують в пособництві єврейської влади.

Дії «Азова» слід сприймати в контексті цієї загострилася останнім часом конкуренції.Всі вони розраховані на досить вузьку праву субкультурну середу.Тільки заради її представників мало сенс незаконно встановлювати в Маріуполі потворний пам’ятник князю Святославу і влаштовувати навколо нього смолоскипна хода: для більшості населення Святослав, що правив в Києві в Х столітті – це просто персонаж з підручника історії, але серед нацистів України і Росії існує міф про Святославе як про нордичної язичника, розгромивши євреїв з Хазарського каганату.

Боротьбою за лояльність прихильників потрібно пояснити і необхідність затвердити непримиренну позицію по відношенню до акції антифашистів 19 січня.З цієї ж причини відбувається і повернення до ксенофобської риторики та практиці: нехай ціною втрати частини симпатій з боку «громадянського» населення, ці дії повинні згуртувати навколо «Азова» ультраправі руху і організації.

З такою ж метою «Азов» заграє зі світом молодіжних субкультур – музикантами, художниками, еко-активістами.Ця частина суспільства, яка до війни взагалі не цікавилася політикою, починає захоплюватися націоналістичними ідеями.Молодіжна субкультура зараз стрімко правішає, відкриваючи перед неонацистами широкі можливості для вербування.

Головні події:

This entry was posted in Економіка. Bookmark the permalink.

Comments are closed.